Фото:Олександр Барабанщиков
МОСКВА — У московському повітрі відчувається напруга, яка здається водночас історичною та хиткою, адже Сполучені Штати та Росія опинилися на роздоріжжі, що може визначити подальший хід війни в Україні — а разом з тим і глобальний порядок. Сьогодні, 13 березня 2025 року, спеціальний посланець Дональда Трампа Стів Віткофф прибув до російської столиці, несучи тендітну оливкову гілку: запропоноване США перемир’я на 30 днів в Україні. Це ризикована ставка, що зіштовхує американську дипломатичну сміливість із холодним прагматизмом Росії, і світ затамував подих, спостерігаючи.
Пропозиція, узгоджена цього тижня в Джидді між американськими та українськими посадовцями, отримала неохоче схвалення Києва — поступку, народжену виснаженням на полі бою та геополітичною необхідністю. Президент України Володимир Зеленський, завжди театральний у своїй непохитності, назвав це “позитивним” кроком, але наголосив, що успіх залежить від готовності Росії діяти чесно. “Ключовий фактор, — сказав він у середу, — це здатність наших партнерів гарантувати, що Росія не обманюватиме, а щиро прагнутиме завершити війну”. Іншими словами: Київ готовий до паузи, але лише якщо обіцянки Москви — не черговий кремлівський трюк.
Тут на сцену виходить Володимир Путін, шаховий майстер цієї жорстокої гри, який сьогодні продемонстрував майстер-клас стриманої впевненості з ноткою скептицизму. Виступаючи на пресконференції разом із білоруським диктатором Олександром Лукашенком, Путін висловив теоретичну підтримку перемир’ю, але обставив її застереженнями, достатніми, щоб занепокоїти будь-якого оптиміста. “Ми в принципі не проти, — сказав він, зберігаючи тон рівний, як метроном. — Але будь-яка угода має враховувати першопричини конфлікту, і тут багато що потребує уточнення”. Для Путіна “першопричини” — це не просто дипломатична фраза, а шифр для давніх вимог Росії: нейтралітет України, територіальні поступки та перезавантаження відносин із Вашингтоном, яке зупинить просування НАТО на схід.
Ці вимоги, за даними Reuters, сьогодні були офіційно передані США — список “необговорюваних” пунктів, що нагадує кремлівський перелік бажань 2022 року, відкопаний і переупакований для 2025-го. Україні потрібні гарантії, а не просто перепочинок, і закрита зустріч Віткоффа з Путіним цього вечора покаже, чи зможе харизма Трампа у стилі укладання угод подолати прірву між червоними лініями Москви та амбіціями Вашингтона.
Тим часом поле бою додає свій коментар. Російські війська, сповнені пориву, повернули Суджу — ключове місто в Курській області, яке Україна захопила під час сміливого наступу минулого серпня. Путін, одягнений у військову форму під час рідкісного візиту до Курська вчора, похвалився перед своїми солдатами, що регіон незабаром буде “повністю звільнений”. Символізм очевидний: Росія веде переговори з позиції сили, принаймні так здається. Начальник Генштабу Валерій Герасимов заявив, що 86% українського плацдарму в Курську відвойовано — твердження, яке слугує попередженням для місії Віткоффа.
У Вашингтоні Трамп грає одночасно роль підбадьорювача й силовика. Зустрічаючись учора в Овальному кабінеті з прем’єр-міністром Ірландії Майклом Мартіном, він кинув завуальовану погрозу Москві: “Ми могли б зробити дуже погані речі для Росії, це було б нищівно для Росії”. Але в наступному реченні він пом’якшив удар: “Я хочу миру після трьох років війни”. Це класичний Трамп — бравада з запасним виходом, нагадування, що він стільки ж продавець, скільки й державний діяч. Держсекретар Марко Рубіо, вірний соратник, спрогнозував сьогоднішній контакт із російськими лідерами, натякаючи на угоду, яка може оформитися “протягом кількох днів”. Білий дім, схоже, робить ставку на швидкість, щоб випередити скептицизм.
Але ось у чому проблема: довіра — дефіцитний товар у цьому трикутнику Вашингтон-Москва-Київ. Втрати України на полі бою — падіння Суджі, ерозія Курська — роблять перемир’я рятувальним кругом, а не перемогою. Для Росії це шанс закріпити здобутки, не зобов’язуючись до ширшого миру, який може зруйнувати наратив Путіна про тріумф. А для США це балансування на канаті між демонстрацією сили та уникненням втягування у війну, яка вже вичерпала глобальне терпіння.
Інтелектуальна родзинка цієї страви — у підтексті. Згадка Путіна про “першопричини” — це не просто риторика, а виклик Трампу розібратися з хаотичною геополітикою, що передувала цій війні: розширення НАТО, параноя Росії щодо безпеки та нерівна відданість Заходу суверенітету України. Завдання Віткоффа — не просто продати 30-денну паузу, а переконати Путіна, що Трамп може зіграти у довшу гру — таку, що не закінчиться приниженням Росії чи кинутим напризволяще Києвом. Це непросте завдання для магната нерухомості, що став дипломатом, навіть із підтримкою непередбачуваної харизми Трампа.
З настанням ночі в Москві закриті переговори нависають, як театр тіней — непрозорий, символічний і навантажений наслідками. Чи клюне Путін, чи затягуватиме час, дозволяючи російським дронам і артилерії тиснути далі? Чи вийде команда Трампа з рукостисканням чи знизанням плечей? Відповіді визначать не лише долю України — вони перевірять, чи зможе ця нова американська адміністрація зігнути історію, не зламавши її. Поки що світ чекає, а годинник цокає до дедлайну, який більше схожий на виклик, ніж на угоду.
13 березня 2025 Автор: Marianna Nyzhnia
