Пробачте за прямоту, але інакше сказати не можна. До глаз потрапив текст проекту Угоди між США та Україною. Юридичний лоск, за яким ховається глибоко продумана, майстерно замаскована система контролю над українськими ресурсами, нашими доходами — і, фактично, майбутнім.
Це не “План Маршалла 2.0”. Це фінансовий «Медуза Горгона»: красиво, багато слів про підтримку, свободу, безпеку — але, якщо не моргнути вчасно, скам’янієш від жаху.
Що це за “Фонд відновлення”?
Назва – звучить шляхетно. Суть – до болю цинічна.
“Інвестиційний фонд реконструкції США та України” — структура, яка має керувати проектами відбудови нашої країни після вторгнення. Але головне слово тут — керувати. А не фінансувати. США нічого нового не вносять. Вони просто монетизують усе, що вже дали: і кредити, і гранти, і умовну “допомогу” — і записують це як внесок до фонду. Ще й із річними 4% зверху. Боргів у нас і так не бракує, а тут — ще +$6 млрд щорічно. Просто за те, що ми існуємо.
Україна ж “вносить” у Фонд… власні надра, порти, інфраструктуру. Точніше — 50% усіх доходів від цих активів. І — увага — це роялті назавжди. Не на 10 років. Не до моменту перемоги. Не до відбудови. А вічне право США на половину українських ресурсів.
Фонд, де Україна — другорядний пасажир
Фонд керується американською компанією з Делаверу (читай: офшор), де США — генеральний партнер, а Україна — обмежений.
Ключові елементи структури:
• Class A Units — це США. Вони отримують усі прибутки першими. І з гарантією.
• Class B Units — це ми. Можемо щось отримати… після. І то — якщо щось залишиться.
• Class C Units — “золоті акції” США. Без грошей, але з повним контролем. Фактично — право вето. Україна має право голосу, але не має права рішення.
Ще раз: гроші – не наші, ризики – наші, контроль – не наш.
“Права першої пропозиції” — або як віддати родовища “за згодою”
Усі українські проекти з видобутку, транспорту, портової інфраструктури мають спочатку бути запропоновані Фонду. Тобто американській структурі. Якщо їм не цікаво — можна шукати когось іншого. Це не партнерство. Це монополія з елементами феодалізму.
Не вкладати — а заробляти
У відкритій частині Угоди не йдеться про вкладення американських коштів в українську економіку. Фонд має “право” інвестувати, але тільки після того, як отримає прибутки з українських активів. Тобто спочатку ми платимо, вони рахують, а вже потім — може щось дадуть на інфраструктуру.
Але не на технології. Не на інновації. Не на освіту, охорону здоров’я чи науку. Тільки на корисні копалини, труби, руду і термінали. Тобто — сировина в обмін на “дружбу”. Це не розвиток. Це — латентна колоніальна модель.
Порівнювати з Планом Маршалла — блюзнірство
План Маршалла — це:
• гранти (а не борги з роялті);
• пряма допомога на відбудову (а не обіцянки “можливих інвестицій”);
• індустріалізація, освіта, модернізація (а не видобуток руди і експорт зерна).
Тут же — фонд, де нам залишаються борги, зобов’язання і фіговий листок “контролю”. Зате американська сторона отримує вічну частку в нашому добробуті. Без жодної податкової чи юридичної відповідальності в межах України. Всі спори — тільки у Нью-Йорку. Де суди — не для нас.
Чи є хоч якась вигода?
Так. І це треба чесно визнати. Якщо фонд буде чесним, ефективним і прозорим — критична інфраструктура може бути швидко відновлена.
Але якщо.
• Якщо прибутки не “зависнуть” десь у Делавері.
• Якщо не буде конфлікту інтересів.
• Якщо реінвестування дійсно буде.
• Якщо проекти не виявляться “золотими шахтами” для американських підрядників.
• Якщо український голос у Раді Фонду матиме вагу, а не декоративну функцію.
А “якщо” — це не стратегія. Це рулетка.
І найголовніше: це — не конституційно
Угода суперечить Конституції України. Вона не може бути ратифікована без змін до законодавства. І якщо раптом хтось вирішить її протягнути кулуарно — буде не просто політична криза. Буде народний бунт. Не “російський” — безглуздий і безжальний, а український — цілеспрямований і справедливий.
Що робити?
1. Говорити. Гучно. Без страху.
Не мовчати. Бо мовчання = згода. А згода — це втрата ще не відновленої країни.
2. Тиснути на парламент, уряд, Президента.
Переговори — так. Але не на умовах “здачі”.
3. Знати свої права.
Надра, інфраструктура, національні багатства — це спільна власність громадян України. Не активи, які можна “віддати в управління” без публічної дискусії.
Україна — не стартап на розпродажі. Ми не маємо продавати частину майбутнього в обмін на красиві слайди і обіцянки.
Це не фонд. Це пастка. І ще не пізно з неї вийти.
Робіть висновки. Поширюйте. Говоріть. Бо за мовчання ми потім заплатимо не грошима — а свободою.
Автор:Marianna Nyzhnia
