Пісня «Пливе кача по Тисині» — це не просто мелодія чи слова, це глибокий відгомін душі, що несе в собі біль, тугу і пам’ять. Ця українська лемківська народна пісня, яка спочатку була тихою колисковою про материнську любов і розлуку, з часом стала символом невимовної скорботи. Її ніжний, але пронизливий мотив ніби пливе, як та кача по воді, — повільно, невблаганно, несучи за собою цілий вир почуттів.
Коли слухаєш «Пливе качу», здається, що час зупиняється. У кожній ноті — відлуння втрат, у кожному слові — шепіт тих, кого вже немає поруч. Ця пісня стала особливо знаковою під час трагічних подій в Україні, зокрема після Революції Гідності 2014 року, коли її виконували на похоронах загиблих героїв Небесної Сотні. Тоді вона перестала бути просто народною мелодією — вона стала голосом народу, що оплакує своїх синів і дочок, голосом, що кличе до пам’яті й справедливості.
Слова пісні прості, але в них захована ціла вічність. «Пливе кача по Тисині, мамко моя, не жалуй мене», — співає син, ніби прощаючись із матір’ю, ніби готуючи її до неминучого. А материнський плач у відповідь — «Ой, сину мій, сину мій, де ж ти подівся?» — це крик, який розриває серце. Ця розмова між матір’ю і сином, розділеними смертю, стала метафорою всіх українських матерів, які втратили своїх дітей через війни, репресії чи несправедливість.
«Пливе кача» — це не просто символ болю, це обійми для тих, хто сумує, і нагадування для тих, хто забув. Її мелодія об’єднує людей у спільному горі, але водночас дає надію, що пам’ять про тих, кого ми втратили, житиме вічно. Вона вчить нас цінувати кожен момент, любити тих, хто поруч, і не мовчати, коли світ намагається заглушити правду.
Ця пісня — як ріка Тишина, що тече крізь століття, несучи на своїх хвилях наші сльози, наші молитви і нашу незламність. Вона пливе, і ми пливемо з нею, тримаючи в серці тих, кого вже не повернути, але кого ми ніколи не забудемо.
Слава Україні! Героям Слава!
Автор : Ekaterina Bogdanenko
