Українська земля завжди була щедрою на таланти, які не лише прославляли її в межах рідних кордонів, а й дарували світові мистецтво, що проникає в саму глибину людського серця. Серед таких скарбів особливе місце займають Іван Козловський і Борис Гмиря — два геніальні співаки, чиї голоси стали символами української культури, її болю, краси й незламності. Їхні долі, хоч і різні за обставинами, об’єднані спільною любов’ю до музики, до рідного народу і до високого мистецтва, яке вони пронесли крізь буремні роки ХХ століття.
Іван Козловський: Голос, що співає небесам
Іван Семенович Козловський народився 24 березня 1900 року в селі Мар’янівка на Київщині, у простій селянській родині. З дитинства його душа була пронизана співом — спочатку в хорі Михайлівського Золотоверхого монастиря, де він провів майже десять років, а згодом на професійній сцені, яка стала для нього храмом мистецтва. Його ліричний тенор, ніжний, як весняний вітер, і водночас потужний, як дзвін собору, зачаровував слухачів. Козловський умів передати найтонші відтінки людських почуттів — від світлої радості до глибокої туги.
Особливою сторінкою його творчості стала роль Юродивого в опері Модеста Мусоргського «Борис Годунов». Ця невелика партія в руках Козловського перетворилася на шедевр, що вражав своєю глибиною і щирістю. Його голос ніби відкривав завісу над людською душею, оголюючи її страждання і надію. Недарма диригент Большого театру Борис Хайкін казав: «Для нього театр був храмом, на олтар якого він поклав усе найкраще, що мав у житті».
Та життя Козловського не було легким. Він був великим українським патріотом, співав пісні січових стрільців і твори на слова Шевченка, що в радянські часи вважалося небезпечним. Його не випускали за кордон, де жив його брат Федір — також талановитий співак, який залишився в еміграції. Особисте життя Івана Семеновича склалося трагічно: розлучення, самотність у старості, невиконане бажання бути похованим у рідній Мар’янівці. Але попри все, він залишався вірним своїй вірі, своєму народу і своєму мистецтву до останнього подиху в 1993 році.
Борис Гмиря: Бас, що звучить як душа народу
Борис Романович Гмиря з’явився на світ 5 серпня 1903 року в Лебедині на Сумщині. Його шлях до сцени був тернистим: син бідняка, він працював вантажником, матросом, вчився в інженерно-будівельному інституті, перш ніж музика остаточно заполонила його серце. Закінчивши Харківську консерваторію, Гмиря став одним із найвидатніших басів ХХ століття. Його голос — глибокий, оксамитовий, сповнений тепла й сили — вражав слухачів у всьому світі.
Гмиря був неперевершеним у виконанні оперних партій — від Тараса Бульби в однойменній опері Миколи Лисенка до Бориса Годунова Мусоргського. Але особливе місце в його творчості займали українські народні пісні та романси. У його виконанні «Ой, ходить сон коло вікон» чи «Чорнії брови, карії очі» звучали так, що здавалось, ніби сама Україна співає про свою красу й печаль. ЮНЕСКО назвало його «Борисом Великим», визнавши його бас унікальним феноменом світової культури.
Життя Гмирі також не обійшлося без випробувань. Під час Другої світової війни він залишився в окупованій Полтаві, виступав перед німцями, що в СРСР вважалося співпрацею з ворогом. Лише втручання Сталіна врятувало його від репресій, але його кохану Валентину Іщенко заслали до Воркути. Гмиря ніс цей біль у серці до кінця своїх днів, аж до смерті в 1969 році. Та навіть у найтемніші моменти його голос залишався світлом для тих, хто чув його.
Дует, що живе в пам’яті
Хоча Козловський і Гмиря нечасто виступали разом, їхні голоси — тенор і бас — ніби доповнювали один одного, створюючи гармонію, що відображає багатогранність української душі. У записі української народної пісні «Де ти бродиш, моя доля» їхнє виконання пронизує до сліз: тенор Козловського, легкий і трепетний, переплітається з глибоким, земним басом Гмирі, створюючи відчуття вічного діалогу між небом і землею.
Ці два співаки — не просто виконавці, а носії духу нації. Козловський із його небесною чистотою і Гмиря з його земною міццю втілили в собі те, що робить українське мистецтво унікальним: здатність поєднувати ніжність із силою, скорботу з надією. Їхні голоси й досі звучать — у записах, у спогадах, у серцях тих, хто шукає красу й правду.
Вічне світло їхнього спадку
Сьогодні, коли Україна знову бореться за свою свободу, постаті Івана Козловського й Бориса Гмирі нагадують нам про силу мистецтва, що здатне піднімати дух і єднати людей. Їхні голоси — це не лише музична спадщина, а й свідчення того, що навіть у найтемніші часи душа народу залишається незламною. Вони співали для нас, для світу, для вічності, і їхнє сяйво ніколи не згасне.
Автор: Ekaterina Bogdanenko
