Сьогодні, 31 березня 2025 року, минає рівно три роки з того дня, коли Буча – невелике місто під Києвом – знову вдихнуло свободу. Три роки з дня, коли українські воїни вигнали російських окупантів, залишивши позаду моторошні сліди 33-денного терору. Буча стала не просто назвою на карті – вона стала символом, що обпікає серце, як гострий перець правди, і водночас зігріває душу теплом незламності.
Ті 33 дні в 2022 році були пеклом на землі. Понад 420 мирних жителів – чоловіків, жінок, дітей – закатованих, розстріляних, знищених лише за те, що вони були українцями, за те, що жили на своїй землі. Зруйновані будинки, спалені мрії, понівечені долі. Кадри з вулиць Бучі – тіла зі зв’язаними руками, кинуті просто неба – облетіли весь світ, ставши вічним свідченням звірств, на які здатен ворог. Але навіть у цьому пеклі Буча не скорилася. Її дух не зламали ні кулі, ні страх, ні смерть.
Сьогодні ми стоїмо на цій землі знов – не лише фізично, а й у наших думках, у наших серцях. Ми пам’ятаємо кожну жертву: тих, хто не дочекався визволення, тих, чиї імена викарбувані в історії міста, і тих, чиї історії ще чекають, щоб їх розповіли. Буча – це не просто біль. Це крик, що пробудив світ, і водночас тиха сила, яка нагадує: ми вистояли.
Три роки потому місто оживає. Відбудовуються стіни, загоюються рани – хоча шрами залишаться назавжди. Але в кожному новому даху, в кожному дитячому сміху, що лунає вулицями, – перемога. Перемога життя над смертю, любові над ненавистю, України над мороком. Буча вчить нас цінувати кожен день, триматися одне за одного і ніколи не забувати, якою ціною дається свобода.
Тож нехай пам’ять про Бучу буде як перець – гострою, пекучою, такою, що не дає нам заспокоїтися чи забути. І нехай душа цього міста, що пережила пекло, зігріває нас своїм теплом і нагадує: ми – незламні. Ми пам’ятаємо. І ми йдемо вперед.
Слава Україні! Героям Слава!
Автор : Marianna Nyzhnia
