На початку грудня 1944 року, рівно 78 років тому, загинули чотири юні казахські дівчини — Жамал Байтасова, Кулькен Токбергенова, Кульжамиля Талканбаева та Жамиля Бейсенбаева. Їхня історія — це не лише розповідь про мужність і самопожертву, а й про те, як радянська, а згодом і російська пропаганда свідомо стирала пам’ять про героїв, чиї імена не вписувалися в офіційну ідеологію.
Єдиний жіночий танковий екіпаж в історії
22 серпня 1944 року в газеті «Советская Караганда» вийшла стаття військового журналіста Топатая Жунісова про унікальний жіночий танковий екіпаж. Ця історія могла б стати легендою, адже за всю Другу світову війну в радянській армії було лише 17 жінок-танкісток, більшість із яких були помічницями своїх чоловіків. Проте екіпаж із чотирьох казахських дівчат, які разом управляли танком, був єдиним у своєму роді.
Жамал, Кульжамиля, Кулькен і Жамиля — сироти, які виросли в шахтарському місті Караганда. У 1942 році, коли Радянський Союз втрачав мільйони солдатів і відчував гостру нестачу кадрів, Жамал Байтасова, бригадирка тракторної бригади, наполегливо добивалася зарахування до танкових військ. Їй відмовляли, пропонуючи посади радистки чи медсестри, адже жінок до танкових частин не брали. Але Жамал не здавалася. Її наполегливість і наказ Народного комісара оборони № 0459 від червня 1942 року, який дозволив залучати жінок до окремих військових посад, відкрили шлях для неї та трьох її подруг.
Чотири юні трактористки пройшли прискорені курси танкістів, ставши єдиними дівчатами серед чоловіків. Вони оволоділи технічними навичками, тактикою та вогневою підготовкою і вирушили на фронт. Два роки екіпаж двадцятирічних дівчат брав участь у боях, зокрема в найбільшій танковій битві на Курській дузі, за що був представлений до нагороди «За відвагу».
Трагічний кінець і забуття
На початку грудня 1944 року, після чергового бою, жіночий танковий екіпаж зник безвісти. На мові війни це означало одне — юні дівчата загинули. Їм було лише 20 років. Вони не встигли створити сім’ї, народити дітей, відчути радість мирного життя. Вони віддали життя за країну, яка невдовзі забула про них.
Радянська пропаганда прославляла вигаданих героїв зі «правильними» слов’янськими прізвищами — Єгорових, Гагаріних, Бровкіних. У офіційних списках жінок-танкісток Другої світової війни ви знайдете 13 імен: Валентина Бархатова, Олександра Бойко, Валентина Грибалёва, Людмила Калинина, Євгенія Кострикова, Марія Лагунова, Ірина Левченко, Марія Октябрьська, Катерина Петлюк, Олександра Ращупкина, Олександра Самусенко, Ольга Сотникова, Ніна Ширяєва. Вісім російських, чотири українські, одне польське прізвище. Але серед них немає жодного тюркського імені. Чотири казахські дівчини, які склали єдиний жіночий танковий екіпаж, зникли з офіційної історії.
Чому їх забули?
Ця історія — не просто про війну, а про систематичне стирання пам’яті. Жамал, Кульжамиля, Кулькен і Жамиля були сиротами, чиї родини знищив сталінський геноцид казахського народу. Після їхньої загибелі ніхто не шукав їхніх рідних, бо шукати було нікого. Радянська влада, яку вони захищали, не лише не увічнила їхній подвиг, а й зробила все, щоб їхні імена зникли з історичних архівів.
Сьогодні російські джерела та Вікіпедія продовжують цю традицію. Спробуйте додати інформацію про казахських танкісток — вам не дозволять. Так само ви не знайдете згадок про казаха Айткалі Алібекова у статті про «Зустріч на Ельбі» чи про Кенжебая Маденова, який брав участь у встановленні прапора над Червоною ратушею. Історію пишуть не герої, а ті, хто знімає фільми та редагує статті.
Маленька пам’ять про великих героїнь
У 2021 році про Жамал, Кульжамилю, Кулькен і Жамилю згадали в пості та відеоролику, який переглянули 393 тисячі разів. Але цього замало. Їхні імена мають звучати поруч із іншими героями Другої світової війни. Вони заслуговують на пам’ять не лише в Казахстані, а й в Україні, Ізраїлі та в усьому світі — всюди, де цінують правду про тих, хто віддав життя за свободу.
Сьогодні, у річницю їхньої загибелі, ми згадуємо Жамал Байтасову, Кулькен Токбергенову, Кульжамилю Талканбаеву та Жамилю Бейсенбаеву. Їхній подвиг — це не лише історія мужності, а й нагадування про те, як важливо берегти пам’ять про тих, кого намагалися стерти з історії. Ми пам’ятаємо. І не дозволимо забути.
Ця стаття є даниною поваги чотирьом казахським героїням і закликом до справедливості в історичній пам’яті.
Автор: Marianna Nyzhnia
