Фото: Політична карикатура
Вашингтон, березень 2025 року. Минуло два місяці відтоді, як Дональд Трамп тріумфально повернувся до Білого дому, і світ затамував подих, спостерігаючи, як нова адміністрація вибудовує свою стратегію щодо Ірану. Двері дипломатії ще прочинені, але за ними проглядається рішучість посилити тиск на Тегеран, зокрема через військові погрози. Експерти Дар’я Дользікова та Джастін Бронк у своїх нещодавніх дискусіях наголошують: ключове питання не в моральних дебатах, а в холодній ефективності. Чи здатні удари по ядерних об’єктах Ірану зірвати його амбіції? І якщо так, то якою ціною?
Цілі під прицілом: куди і чим бити?
Ядерна програма Ірану — це павутина з підземних бункерів, заводів та дослідницьких центрів, розкиданих по всій країні. Щоб завдати їй відчутного удару, треба знищити або вивести з ладу ключові елементи: запаси збагаченого урану та потужності з його виробництва. Натанз і Фордоу — назви, що звучать як заклинання у розвідувальних зведеннях. Натанз із його заводом зі збагачення палива (FEP) та пілотним комплексом (PFEP), Фордоу з глибоко захованим FFEP — ці об’єкти стали символами іранської ядерної стійкості. Новий комплекс, що будується в горах на південь від Натанзу, ймовірно, для виробництва центрифуг, додає ще одну загадку.
Підземні фортеці — це виклик. FEP у Натанзі залягає на глибині близько 8 метрів під шарами бетону й каменю, а Фордоу та новий об’єкт можуть сягати 80–100 метрів у гірську породу. Для їх знищення потрібні не просто бомби, а справжні «вбивці бункерів» — як американські GBU-57/B вагою 30 000 фунтів. Навіть такі монстри можуть вимагати кількох влучань в одну точку, щоб пробити захист. Надземні цілі — реактор в Араку, заводи в Ісфахані — здаються простішими, але й вони оточені ризиками ескалації та системами ППО.
А що з секретними об’єктами? Удар Ізраїлю по Парчину в жовтні 2024 року нагадав: там, де Іран колись експериментував із технологіями озброєння, роботи можуть поновитися. Розвідка США та Ізраїлю, ймовірно, тримає в рукаві козирі — дані про такі місця, приховані від очей громадськості.
Зброя і тактика: пробити бетон і ППО
Арсенали США та Ізраїлю переповнені високоточною зброєю. Бомби, що проникають, як GBU-57/B чи GBU-72/B, здатні розкривати укріплені цілі, але їхня ефективність залежить від деталей: складу ґрунту, товщини бетону, планування об’єкта. Пісок пробити легше, ніж армований бетон, а вузькі шахти з вибуховими дверима — кошмар для планувальників ударів. Ізраїльські ВПС, попри свій досвід, обмежені в арсеналі: їхні бомби вимагатимуть багаторазових влучань в одну точку, щоб «прогризти» шлях до цілі.
Іран не сидить склавши руки. Його ППО — суміш російських С-300, місцевих «Хордад 15» і швидких Tor M-1 — може перехоплювати навіть керовані боєприпаси. Операція Ізраїлю в жовтні 2024 року показала: придушити цю оборону реально, але для масштабної кампанії знадобляться хвилі атак, координація і, можливо, втрати. США з їхньою авіацією та флотом здатні розчавити іранські системи швидше, але навіть їм доведеться враховувати «спливаючі» загрози на кшталт мобільних ЗРК.
Ілюзія повного контролю
Ось де романтика військового рішення розбивається об реальність. Іран — не Ірак 1981 року і не Сирія 2007-го. Його програма надто розгалужена, надто глибоко вкорінена. Вчені Тегерана володіють знаннями, які не знищити бомбами. Після удару Іран не просто відновиться — він закопається ще глибше, у прямому й переносному сенсі. Обмежені атаки можуть сповільнити прогрес, зруйнувати центрифуги чи запаси урану, але повного нокауту не буде.
І все ж військова загроза — не порожній звук. Якщо Іран перетне червону лінію — почне збагачувати уран до 90% чи рвоне до бомби — удари стануть не просто опцією, а необхідністю. Вони не знищать програму, але відкинуть її назад, давши час для дипломатії чи санкцій. Головне — переконати Тегеран, що ця загроза реальна. Як наголошують експерти, такі кроки — не іграшки. Кожен удар — це ризик війни, хаосу й непередбачуваної реакції.
Танець на межі
Отже, березень 2025 року. Трамп біля керма, Іран під прицілом. Дипломатія і військові погрози йдуть пліч-о-пліч, але ілюзій немає: ядерну програму Тегерана не викорчувати силою. Удари можуть стати батогом, що підштовхує до переговорів, але без пряника — політичного й економічного — вони лише розпалять пожежу. У цьому танці на межі ескалації кожен крок має бути вивірений. Інакше світ ризикує побачити не просто дим над Натанзом, а нову главу глобальної кризи.
Автор: Marianna Nyzhnia
