Багатьом здається, що шаббат — це лише про заборони: не можна працювати, не можна користуватися технікою, не можна навіть писати чи включати світло. Але це лише зовнішній бік.
Насправді шаббат — це не про те, чого не можна, а про те, що можна і варто. Це день можливостей, глибокого перепочинку, щирого спілкування й відновлення.
У шаббат ніщо не відволікає. Телефон — не дзвонить. Робочі чати — мовчать. Немає метушні. І ось з’являється простір: для сім’ї, для розмов, для тиші, для себе.
Я люблю шаббат за прогулянки без поспіху, за смачну їжу, приготовану заздалегідь, за можливість зустріти друзів у синагозі або приймати гостей у себе вдома. Ми говоримо, сміємося, ділимося історіями й сенсами. Це не “втрачений” день — це день, який повертає тебе самому собі.
Є час поспати. Є час просто полежати з книжкою. Час подумати про щось більше, ніж щоденні справи. Саме у шаббат часто приходять нові ідеї — коли мозок, звільнений від шуму, починає звучати по-новому.
Шаббат — це про глибину. Про те, як зупинка може бути стартом. Про тишу, яка говорить більше за тисячу слів.
Хіба це не круто?
