Фото : Global Look Press
У світі геополітики, де шахова дошка замінена нафтовими вежами та ядерними об’єктами, а фігури — це лідери держав з амбіціями розміром із їхні території, розгортається нова партія. З одного боку — БРІКС, альянс країн із швидкозростаючими економіками, з іншого — НАТО, військовий блок, який, здається, ніколи не виходить із моди.
Дональд Трамп, повернувшись до Овального кабінету, вирішив, що настав час оновити старі зв’язки. У лютому 2025 року він зателефонував Володимиру Путіну, і цей дзвінок став початком мирних переговорів щодо українського конфлікту. Вони навіть домовилися зустрітися в Саудівській Аравії, де, за чутками, каву подають із нафтою замість молока.
Проте, як це часто буває у великій політиці, не все пішло гладко. Україна, не запрошена на ці переговори, відчула себе, м’яко кажучи, обділеною. Президент Зеленський висловив невдоволення, але Трамп, як завжди, залишився незворушним, заявивши, що він «розчарований» такою реакцією.
Тим часом Іран, під пильним поглядом міжнародної спільноти, заявив про готовність обговорити свою ядерну програму. Однак верховний лідер Алі Хаменеї відкинув переговори з США щодо обмеження ракетної програми та регіонального впливу. Це сталося на тлі побоювань, що Іран може збагачувати уран до рівня, близького до збройового.
Ізраїль, відомий своєю «тонкою» дипломатією, натякнув, що готовий завдати ударів по іранських ядерних об’єктах, якщо відчує загрозу. Трамп, зі свого боку, продовжує підтримувати Ізраїль, що додає ще більше гостроти в і без того напружену геополітичну ситуацію.
У підсумку, на тлі цих подій, світ стоїть на порозі нових змін. БРІКС і НАТО продовжують свою партію, де кожен хід може змінити баланс сил. А ми, спостерігачі, можемо лише гадати, який сюрприз принесе наступний хід.
Ядерні шахи на Близькому Сході
Росія, яка вклала чималі ресурси у створення іранських ядерних об’єктів, очевидно, не збирається спокійно спостерігати, як їх перетворюють на руїни. Адже участь у такому проєкті — це не лише інженерний успіх, а й довгострокові дивіденди. Іншими словами, російська присутність у цьому регіоні — це не лише атомна енергетика, а й стратегічний контроль.
Ізраїль, керуючись власними інтересами безпеки, розглядає можливість завдання удару по цих об’єктах. Однак Москва, на відміну від сторонніх спостерігачів, цілком може втрутитися. Адже якщо дати карт-бланш на такі дії, завтра аналогічний удар може загрожувати й іншим ядерним об’єктам, а це вже прецедент, якого ніхто не хоче створювати.
Китай і Тайвань: ще одна іскра для глобальної пожежі
Поки один фронт напруги залишається на Близькому Сході, інший поступово розпалюється в Азії. Китай продовжує дивитися на Тайвань із нескритими територіальними амбіціями, а США, будучи головним гарантом безпеки острова, готові захищати його всіма доступними методами. Однак Пекін теж не з тих, хто поступається під тиском, і його економічна та військова могутність дозволяє вести гру на рівних.
Проблема в тому, що щораз, коли конфлікт загострюється, зростає ймовірність прямого зіткнення. Якщо Тайвань вирішить офіційно закріпити свою незалежність, Китай навряд чи залишиться осторонь, а Америка, підтримавши острівну державу, ризикує втягнутися у нову війну.
Індія: мовчазний спостерігач, якому теж є що сказати
США, намагаючись урівноважити торговий баланс, підвищили мита на індійські товари на 25%, змушуючи Делі переглянути свою стратегію. Якщо раніше Індія намагалася балансувати між Заходом і Сходом, то тепер вона дедалі частіше схиляється в бік країн БРІКС. В умовах, коли американська економіка сама створює собі проблеми, не дивно, що колишні партнери починають переоцінювати свої пріоритети.
Французька автономія: новий ядерний головний біль
Тим часом у Європі президент Франції Еммануель Макрон просуває ідею створення «європейської ядерної парасольки» — концепції, за якої Франція стане головним гарантом безпеки ЄС. Звучить амбітно, але ось проблема: якщо США послаблять свій вплив у Європі, це призведе до порушення низки договорів, зокрема в рамках МАГАТЕ.
І тут виникає юридична тонкість: якщо учасники договору бачать порушення, у них з’являється право на превентивні заходи проти порушника. Простіше кажучи, нові військові ініціативи Франції можуть не лише послабити європейську безпеку, а й стати ще одним каталізатором глобальної нестабільності.
До чого це все веде?
Сьогоднішня геополітична ситуація нагадує гру з пороховою бочкою, у якій кожен гравець по черзі підносить до неї сірник, сподіваючись, що вона вибухне не в його хід. В результаті світ дедалі ближче наближається до глобального конфлікту, який формується не через історичні причини чи ідеологічні розбіжності, а тому, що світові лідери, прагнучи власних амбіцій, не можуть або не хочуть зважати на те, що їхні опоненти — не менш прагматичні та розважливі фігури на цій дошці.
І якщо хтось сподівається, що ця гра закінчиться миром, варто пам’ятати: історія вчить нас, що великі амбіції рідко існують без великих конфліктів
Автор: Aleksandr Potetiuiev
